Сeгoдня, 14:45
Aлe цe йoгo нe зупинить.
Якщo рeжим прeзидeнтa Венесуели Ніколаса Мадуро впаде, Володимир Путін спише ще одну свою дорогу геополітичну ставку. Та не розраховуйте, що Москва більше не братиме участь у таких азартних іграх, адже намагається протистояти впливу США по всьому світу.
Для Венесуели Росія – це найважливіший іноземний спонсор після Китаю. Інформації щодо фінансування Венесуели цими країнами мало, проте китайські інвестиції оцінюють у $70 млрд, більшість з яких повертаються у вигляді нафти. А Росія та її державні компанії позичили та ввели $17 млрд за останні 20 років. У грудні президент Путін пообіцяв останні $6 млрд, плюс 600 тисяч тонн зерна.
Більшість російських позичок та інвестицій надходили через Роснефть, державну нафтовидобувну компанію та газового гіганта, яким заправляє союзник Путіна, Ігор Сєчін. Згідно з новим та доступним щорічним звітом, на кінець 2017 року Роснефть продали на $2,5 млрд нафту, що надійшла з державної венесуельскої компанії PDVSA.
Попри те, що Венесуела повільно поставляє нафту для покриття своїх боргів, Росія в цілому була рада дозволити останнім накопичитись, щоб отримати потенційно вигідні ліцензії на видобуток нафти і газу. Вона має великі міноритарні пакети в п’яти спільних проектах із PDVSA. Разом вони виготовили 59 мільярдів барелів нафти у 2017 році – більш ніж 8% річного об’єму видобутку Венесуели.
«Ми ніколи не вийдемо звідти, і нікому не вдасться нас звідти вигнати», – сказав якось Сєчін щодо планів Роснефти на цю латиноамериканську країну.
Втім, це може виявитись не більше, ніж видавати бажане за дійсне. Після того як США скинули Саддама Хусейна, російський гігант Лукойл втратив свою ліцензію на роботу в нафтогазоносному іракському басейні Західна Курна. Компанія спромоглась повернутись туди у 2009 році внаслідок консорціуму з норвезькою Statoil – і лише після цього Росія погодилась списати великий борг новому уряду Іраку.
Падіння режиму Каддафі в Лівії згорнуло проекти, у які російські компанії Газпром і Татнефть вклали мільярд доларів, так само як і швидкісну залізницю, яку будувала така держкомпанія як Российские железные дороги. Перемовини з лівійською владою щодо відновлення цих проектів тривають досі.
Якщо Мадуро впаде і підтримуваний США уряд його замінить, то є велика ймовірність того, що російські проекти будуть призупинені, а борги Венесуели – невиплачені. Це пояснює реакцію Москви на визнання Дональдом Трампом опозиційного лідера Хуана Гуаідо в ролі президента.
Захід залучений до «ручної зміни режиму», як написала сьогодні речниця російського МЗС Марія Захарова на Facebook. Прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков говорить про «спробу узурпації верховної влади».
Нічого ще не вирішено. Венесуельські військові, які радіють близьким відносинам з російськими колегами, досі начебто стоять за Мадуро. Та він не може сподіватись на їх тривалу підтримку на фоні економічного хаосу, гіперінфляції та майже голоду.
Російський уряд навіть запропонував венесуельцям план відновлення економіки, закликаючи припинити безвідповідальний друк грошей, податкові реформи та форму мінімального базового доходу. Та для всього цього може бути вже надто пізно. Ніякі репресії не зможуть продовжувати такі страждання безкінечно.
Тож чому Путін знову так нерозумно обирає собі друзів? Попри лівійське фіаско та $3 млрд, витрачених на підтримку падаючого парламенту українського президента Віктора Януковича в останні місяці його правління, чому Москва продовжує стояти за Мадуро та інших йому подібних?
Цього місяця президент Зімбабве Еммерсон Мнангаґва перебував у Москві, шукаючи там кредити і пропонуючи концесії на видобуток ресурсів, оскільки його люди бунтують через 150% зростання цін на паливо. У Судані – де Российские железные дороги ведуть перемовини про угоду щодо модернізації місцевих залізничних шляхів, а державна компанія Росатом має контракт на побудову атомної електростанції – тижні протестів проти економічних злиднів дестабілізували режим президента Омара Аль-Башира.
Логіка зовнішньої політики Путіна протидіяти впливу США, де тільки можна, не залишає російському президенту іншого вибору, крім як підтримувати ці жорстокі, нелюдяні режими. Він усвідомлює ризик втрати гроші, якщо ті режими впадуть. Та насправді ж російські інвестиції направлені не на нафту, залізні дороги чи атомну енергетику – а на підтримку кожного правителя, що проголошує опір експансії Заходу.
На противагу Китаю, для якого навіть політично мотивоване витрачання грошей є методом отримання економічного впливу та, врешті-решт, повернення інвестиції, у витратах Путіна від самого початку відчувається геополітика радянського стилю – навіть якщо вони і структуровані як капіталістична бізнесова угода.
Хоча у Венесуелі економічний інтерес може бути куди сильнішим, ніж у решті місць. Попри те, що зараз країна не може видобувати багато нафти через дуже неграмотне керівництво уряду, вона все ще має найбільші в світі запаси цієї корисної копалини. Для Росії, яка має лише третину виявлених ресурсів, надійна присутність у Венесуелі допомагає гарантувати країні роль на нафтовому ринку настільки довго, наскільки в тому буде потреба.
Якщо Мадуро програє, це буде болісна поразка для Путіна. Та це не зупинить його від фінансування інших мадуро по цілому світу за кошт російських платників податків. А якщо президентові Венесуели вдасться вчепитися за владу, це лише переконає Путіна в тому, що подібні витрати виправдані.